До мене дійшли чутки, нібито зубний лікар добре розуміється на вині та картах, що він — великий веселун і смітить грішми. Гаразд, уявімо, що це справді так. Тим гірше для нього! Бо якщо відкинути щедрість, усі інші його риси можуть викликати лише огиду в такої романтичної молодої дівчини, як моя знайома. До того ж він, мабуть, не знає жодного вірша, а я можу, не затинаючись, продекламувати напам'ять щонайменше двадцять; він, безумовно, не покаже жодного сузір'я на небі, а я читаю небосхил, як книгу.

Про яку ж його вищість може бути мова?

Міркуючи так, я відчув, що серце моє сповнене рішучості. Треба було рятувати мою знайому від непроханого гостя, від цього нахаби. І я вже ступив був крок до хвіртки, щоб постукати як слід палицею, коли ноги мої враз наче підітнулися. Я пройшов цього дня дуже багато, і не дивно, що відчув кволість у ногах.

На галереї, над моєю головою, задзвенів сміх — неначе заливалося з десяток сріблястих дзвіночків, неначе задзюрчали всі гірські струмки, що впадають у Доспатську річку. То був веселий дівочий сміх. Сміялась моя синьоока знайома, сміялась на весь голос, з усього серця. А тому сріблястому сміхові вторував баритон. Він жахливо бубонів, і на його тлі сріблясті дзвіночки, здавалося, дзеленчали ще голосніше.

Зроду я не чув огиднішого дуету.

Цього дня я й справді находився й відчував кволість та непереборне бажання якнайшвидше забратися звідси. В Халіловій чешмі не було нічого такого, що могло б затримати мене. Це звичайна кам'яна чешма з двома жолобами і колодою, з якої п'є худоба. В інших місцях теж є такі ченши, навіть з трьома жолобами.

Отже, не було рації залишатися тут. Мені аж стало шкода себе, коли подумав, скільки часу я згаяв під піддашком, розглядаючи цей буденний витвір людських рук.

Дощ почав стихати, але коли б він і не вгавав, я все одно пішов би звідси. Мені завжди подобалось вертатися додому в дощ. За своєю вдачею я чоловік суворий і вважаю за слабкість ховати голову від дощу під якимось там черепичним піддашком.