А вона йому:
— Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!
Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, - нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…
— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:
— Ти ж моя, — каже, — хазяєчка кохана!
XVII
Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, - купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi — смерть!
На весiлля панiв, панiй понаїздило, — гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.
XVIII
За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, — тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, — не обернеться, не гляне.
Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.