Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, — життя i господарство.

— Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.

— Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.

— Вiзьмiть книжку почитайте.

— Що я читатиму? Я вже не бачу читати.

— То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!

— Та добре ж, добре, угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi — вона напоготовi, привiтає їх.

Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:

— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.

Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, — засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси — не так! Знов розплiтую та заплiтаю, — знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!

Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!..