– Ти не заснув, Миколо? – пролунав у навушниках капітанів голос.

Штурман одірвав погляд від рури телескопа і, глипнувши під ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рівним шаром смарагдової на колір речовини, що фосфоресціювала. Ближче до дюз світіння було яскравіше, переходило в зеленаве. Речовина відзначалась надзвичайною щільністю і являла собою цілковиту загадку.

– Це чи не прилипли метеорити, – висловив припущення астробіолог.

– Чому ж тоді цієї метеорної зливи не фіксували локатори? – заперечив штурман. – Ні, тут щось інше…

– Кіре, візьми на пробу, – віддав наказ капітан.

І всі четверо попрямували до входу в корабель…

По обіді Скеля запитав астробіолога:

– Ну, що там зі смарагдовою речовиною?

– Поки нічого, – якось неохоче відповів Ярослав. – Я опустив її в насичений розчин гібереліну.

– Але чому ти думаєш, що в речовині, котра перебувала в умовах, де температура якихось дві з половиною тисячі градусів, пощастить виявити біологічні ознаки?

Астробіолог хотів був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пункті побіля цифри «3» спалахнула авральна лампочка. Третій відсік… Це була астролабораторія.

Астробіолог метнувся до виходу. Услід за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелі «зупиніться!» наздогнав їх побіля самісіньких дверей.

Капітан увімкнув екран, що займав усю задню стінку каюти, і перед зором трьох космонавтів постала астролабораторія. Хитромудрі прилади, заставлені різними ретортами і штативами стелажі. Але що це? Яка сила зрушила з місця термостати? їхні чорно-матові куби хаотично громадились тепер у кутку. Один із кубів раптом луснув, і крізь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.