Муфтик підвівся з-за керма, знайшов цеберку і вийшов із машини. Мохобородько та Півчеревичок ступили за ним, щоб скористатися з нагоди подихати чистим повітрям і розім’яти кісточки. А як же Комірчик?

Що сталося з Комірчиком? Собача сиділо в авто й жалісливо підвивало.

— Уявляєте, — здивувався Мохобородько. — Собака просто тремтить.

— Тремтить? — стурбовано запитав Муфтик. — Чи не лихоманка в бідолахи?

Півчеревичок торкнувся собачого носика.

— Ніс холодний, — сказав він. — Тільки чомусь вельми посмикуються ніздрі.

Тепер помітили всі, що Комірчик старанно втягує повітря. Собача ніби відчувало якийсь незнайомий запах.

— Що ж це в повітрі? — зронив Мохобородько.

Муфтик простягнув руку і заспокійливо погладив тремтливий зашийок Комірця.

— Не хвилюйся, золотенький, — ніжно промовив він. — Я принесу води, й відразу ж поїдемо далі.

Собака перестав скавуліти, ніби заспокоївся, і Муфтик пішов по воду. Тримаючи в руці відро, він хутко ступав до струмка.

І тут сталася пригода.

Собака! Буцімто з-під землі перед Муфтиком постав величезний собацюга. Жовто-сірий. Хвіст обвислий. Вуха нашорошені. Очиська злісно виблискують.

— Начебто вовк, — сполотнівши, прошепотів Півчеревичок.

А Мохобородько ствердив:

— Так і є, вовк!

Ось чому… Ось чому страх огорнув Комірчика… Собача відчуло наближення сіроманця. Ох, як же вони раніше не здогадувались про це!

— Цу-цу, — став підгукувати вовка Муфтик.

Лише один раз і підгукнув. Далі все сталося блискавично.

Зненацька Муфтик опинився на землі. Цеберка брязнула, покотилася вбік. Вовк зграбастав Муфтика за муфту і закинув собі за спину, мов лантух. І зник. Десь запропав між кущів.

Півчеревичок, увесь сірий з лиця, вихопив із кишені рогатку, але цілитися було ні в кого. А Мохобородько стояв непорушно, наче обернувся на соляний стовп, і порожніми очима дивився туди, де щойно були вовк і Муфтик.