Ледве чутно шелестіли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Імітоване небо в коридорі ставало темніше, наливалося грозою. У фіолетовому світлі Антон Макарович зупинив автокар і, зіскочивши з приступця, відчинив двері, на яких було виведено «723».

В цій кімнаті безвихідно я провів два з половиною роки, починаючи відтоді, як у мені прокинулася свідомість.

Механік пішов, і я лишився на самотині.

Протягом останніх місяців мене найбільше пригнічувало те, що я був зовсім позбавлений можливості рухатись. Раніше це почуття мене ніколи не діймало. Я розв’язував подумки складні логічні задачі, проектував рудні на Венері й артезіанські системи на Марсі, прокладав траси для кораблів, що вимандровували на Юпітер… І все це в чотирьох стінах кімнати.

Та з тієї миті, як було змонтовано руховий апарат, у мені прокинулось нездоланне бажання самостійно пересуватися.

Мені повсякчас кортіло відчувати Простір, той Простір, поза яким ідея руху мертва.

Очевидно, ці химерні бажання ішли від того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно міг координувати кожен свій порух, вільно лазив під самісіньку стелю по шведській стінці й легко піднімав з підлоги мідного гудзика.

Проте я знаю: випустять мене на інститутське подвір’я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.

23 березня

Останні два дні було присвячено тому, щоб натренувати відчуття часу. За процесами, котрі відбуваються в організмі, учроб повинен уміти визначати не те що години чи хвилини – тисячні частки секунди.

Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишній світ перекладаю на мову часу. За вікном швидко лине ластівка. Я тут же міркую, що, беручи до уваги швидкість і траєкторію, їй до гнізда летіти ще рівно чотири й тридцять дві сотих секунди.