– Значить, таємниця? – спитав я.
– Авжеж.
– І ти мені її не розкриєш?
– Можливо, пізніше, – дипломатично відповів Мерліс.
Я знав, звідки Мерліс дістає останні новини. Він власноручно змонтував надзвичайної чутливості приймач, здатний ловити найслабкіші сигнали переговорного пункту штабу.
І кому воно спало на думку пересунути строки головного випробування? Та з’ясувати це годі було й думати: всі добре знали, що Мерліс надзвичайно впертий.
– А в чому, власне, річ? – запитав я.
– Та от бачиш… учора з району Плутона вернулась автоматична станція.
– Це мені відомо.
– Але тобі невтямки, що вона привезла цікаву інформацію. Фотокартки, як підозрюють, живих створінь… Радіосигнали, котрих ніяк не щастить розшифрувати…
Я починав здогадуватися, в чому річ.
– Мені поталанило спіймати повідомлення, – рівним голосом Миколи Михайловича казав далі Мерліс. – Щойно Координаційна рада Землі ухвалила послати на Плутон нашу партію.
– І для цього…
– І для цього вони поклали прискорити весь хід навчання, – закінчив Мерліс. – Бачиш, якби не я, ти дізнався б про це все тільки завтра.
3 квітня
Удень розв’язав за чотири хвилини (замість належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорії ймовірності. Це останнє завдання з тих, котрі належить виконувати в стані нерухомості чи принаймні не полишаючи кімнати.
Микола Михайлович сказав, що за два-три дні мені – достроково! – буде надано право на вільне пересування. За два-три дні настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та раніше вона видавалася мені безмежно далекою, а тепер така близька!
6 квітня
Сором зізнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я відчуваю, як прискорюються процеси обміну і сильніше б’ється моє атомне серце. Невже через кілька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стільки літ штурмують сміливці – земляни і ми, їхні вірні помічники!