Зовні, отже, римський папа щось таке — напівпапа, напівмама.

Отак почалася історія римського папізму.

Ми не будемо розповідати тут всю історію папізму, — по-перше — це дуже довга історія, по-друге — дуже гидка й дуже брудна історія, не маємо ніякого бажання порпатися в горах трупів, в річках крові, в морі вогню, в ланцюгу звірячих «святих» справ, що аж по вінця наповнюють ту історію…

II

Що роблять на землі римські папи? Для чого вони живуть на білому світі?

Самі папи кажуть, що вони не більше й не менше, як намісники Христа на землі після святого апостола Петра.

Що ніби, коли апостола Петра розпинали на хресті, на тих же таки римських горбах, так він простогнав:

— Почекайте трохи, не забивайте останнього гвіздка, дайте ж комусь спадщину залишити! Хто тут є?

Підскочив до Петра якийсь шолудивий підпатрицій, що кінчав курси розпинателів і проходив саме практику.

— Я! Що би-сте хтіли, пане апостоле?

— На, ось… ключі… від царства… Будеш… намісником… — простогнав Петро і замовк.

Підпатрицій ухопив ключі й запитав:

— А як ся маю називати, пане апостоле?

Петро звів очі:

— Па… па… — папкнув двічі й затих.

— Папа?! — скрикнув підпатрицій…

Але Петро вже нічого йому не відповів.

З того, кажуть, і пішла назва «папа», хоч деякі авторитетні історики запевняють, що оті два «па» — «па» та ще раз «па» — зовсім не становили одного слова «папа», а що то просто недоговорена фраза — римський вульгаризм, який ніби означає:

— Пайшов ти… — і т. д., і т. ін.

Хай хоч як історики тлумачать ці події, проте папи всілякими правдами й неправдами затвердилися, як намісники Христові, на землі…

А найголовніше — ключі від царства небесного й од усіх небесних благ у руках…

Ну, й пішла торгівля!