Полковник умостився на дубовому важкому стільці впівоберта до директора, глянув на нього й одразу перевів погляд на Шульгу, який присів навпроти.
— Полковник Козюренко, — відрекомендувався, подавши посвідчення. — А це мій колега — старший інспектор міського карного розшуку майор Шульга. Ми розслідуватимемо справу про вбивство працівника вашого підприємства Івана Васильовича Галати.
— Я до ваших послуг, — відповів директор приязно. — Для кас це як грім серед ясної ночі, — додав, дивлячись очікувально й спокійно.
— Сподіваємось на вашу допомогу, Павле Павловичу, — сказав Козюренко.
— Звичайно, — погодився директор. — Мене вже викликали в міліцію, і я повідомив капітанові…
— Йдеться про вбивство, й тому справу доручено мені, — пояснив Козюренко. — Крім того…
— Так-так… — перебив його директор. — Я розумію вас… Ще при мені капітан подзвонив на товарну станцію і з’ясував, що там учора одержано за нашим дорученням хутра на сто п’ятдесят тисяч карбованців. А його мав одержувати тільки Галата…
Козюренко ледь ворухнувся на стільці. Відповів:
— Галату знайдено непритомного на схилах Дніпра десь о чотирнадцятій годині. Через півгодини він помер, так і не опритомнівши, а хутро на станції одержане наприкінці робочого дня. Охорона зафіксувала виїзд вашої машини о сімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин.
Директор застережливо підніс руку.
— Але наша машина не їздила вчора на станцію. З часу повернення від капітана й до вашого приїзду минуло дві години, і я мав можливість з’ясувати дещо. Мій заступник по постачанню Глуховський доповів, що Галата мусив одержати норки по обіді. Шофер чекав на нього, але після обіду хтось подзвонив і сповістив, що в Галати серцевий приступ і він лежить удома.