Директор глянув просто у вічі Козюренкові.

— Так, — погодився, — звичайно, ви маєте рацію. Отже, крім мене й головного бухгалтера Миркаленка Федора Лукича, про це знав мій заступник по поста­чанню Аркадій Овсійович Глуховський. Це його пря­мий обов’язок — підтримувати контакти з базами й підприємствами, які постачають нам різні матері­али. Він же й доручає своїм працівникам одержувати їх. Давайте покличемо його і головбуха, певно, вони зможуть краще поінформувати вас.

— Давайте, — погодився Козюренко.

Головний бухгалтер виявився літнім, зовсім уже лисим чоловіком. На голові у нього не було жодної волосини, череп блищав, наче змащений лоєм, і, либонь, для контрасту Миркаленко одпустив довгі вуса, які спадали аж до підборіддя. Він сів на диван, смикнувши себе за кінчик вуса, й уважно подивився на гостей. Мабуть, догадувався, хто вони, бо дивився спідлоба, серйозно.

Мало не одразу за бухгалтером до кабінету увір­вався й Глуховський. Саме увірвався, грюкнувши две­рима, й здолав відстань від них до директорового столу швидкими, енергійними кроками. Обминувши Козюренка, одразу сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на долоні.

— Кликали? — запитав фамільярно, дивлячись скоса на двох незнайомців, — не міг не догадуватися, що за одні й для чого прийшли.

— Сідайте, Аркадію Овсійовичу, — вказав йому на місце поруч головбуха директор. Запитувально зиркнув на Козюренка, і той, ледь нахиливши голову, дав знак, що відрекомендується сам. Повернувся до дивана й пояснив, хто вони й для чого завітали.

Глуховський сидів на самому краєчку дивана, ніби увесь час хотів підхопитися й кудись бігти. Кивав і не зводив очей з Козюренка і, видно було, стримувався від якихось реплік. А бухгалтер час від часу смикав себе за вус, дивився на полковника з ці­кавістю.