Усі ці розрізнені аркуші, старі конверти, листи, записки на клаптях паперу я почав збирати і складати до спеціальної теки. За кілька років тека дуже розпухла, — це було саме перед війною. Звісно, вона лишилась у мене в домі, коли я вийшов з нього у вересні 1939 року, і навряд чи кого здивує, що в ті хвилини я зовсім не думав ані про теки, ані про папери. І лише гіркого 1941 року потрапили мені на очі ці папери, і я не поспішаючи почав упорядковувати й опрацьовувати зібраний матеріал, вже думаючи про книжку. Я не загадував її обсяг, але припускав, що напишу якихось сто — сто двадцять сторінок. До першого зошита згодом додався другий, і я вже не розлучався з ними під час своїх поневірянь у роки окупації. І вони збереглись, а якби залишились у Варшаві, розділили б долю інших моїх книжок і рукописів.

«Алхімія слова» після війни побувала зі мною у Швеції, Норвегії, Франції, не одну годину провела в Королівській бібліотеці в Стокгольмі і в Національній бібліотеці в Парижі, — її обсяг зростав буквально на очах. Після повернення до Польщі вона пройшла своєрідну перевірку: на цілий рік стала матеріалом для лекцій, які я читав в університеті. Це був важливий етап в її житті. В нотатках будь–яке питання викладалося стисло, іноді в кількох словах, а в лекції воно розширювалось, обростало деталями й подробицями, що породжувало нові питання, і таким чином з’ясовувалося, що лишилося незрозумілим, а чому слід приділити більше уваги. До деяких проблем я повертався в дискусіях і на семінарах.

Я вже давно розлучився з рукописами, працю було передруковано на машинці, але гатунок і формат паперу, форма літер у різних розділах були різні, — все це пробуджувало спогади про країни, міста, вулиці: то виникав Вігбюхольм, пройняти й запахами сосни й лаванди, то бульвар Сен–Мішель з осінніми деревами Люксембурзького саду, а то, нарешті, тихий засніжений Люблін.

І раптом ці аркуші підхопив весняний вітер.