Френклін рушив до металевих опор. За п’ятдесят футів від випромінювача він зупинився і повернувся назад, подумавши, що може спізнитися до клініки і що йому потрібна пачка цигарок. Від трансформаторів випромінювача чулося приглушене, але потужне гудіння, воно стихало в міру того, як він підходив до універсального магазину.

У фойє біля автоматів Френклін відчув у собі якусь зміну і присвиснув, згадавши, чому виклав гроші з кишень.

—  Хетуей! — сказав він досить голосно, і двоє покупців здивовано зиркнули на нього.

Не дивлячись прямо на екран випромінювача, Френклін спостерігав його відображення в скляних дверях, щоб якось уникнути підсвідомих команд.

Та в цю мить отримав два чіткі накази — “Не підходь близько” і “Купуй сигарети”. Люди звичайно припарковували свої машини по периметру огорожі, але тепер уникали цього місця — машини описували півколо на відстані п’ятдесяти футів від неї.

Він обернувся до прибиральника, що підмітав фойє.

—  Для чого тут цей екран?

Чоловік сперся на мітлу і знуджено глянув на щит.

—  Не знаю. Може, щось пов’язане з аеропортом.

Тримаючи у роті незапалену сигарету, правицею дістав з кишені штанів пачку. Неуважливо постукав новою сигаретою по нігтю великого пальця і пішов геть.

Кожний, хто заходив до універсального магазину, купував сигарети.

Спокійно їдучи в ряді з показником швидкості сорок миль на годину, Френклін роззирався довкола. Іншим разом він був дуже стомлений чи заклопотаний і думав тільки про те, як керувати машиною, а зараз уважно розглядав рекламу придорожніх кафе, в якій зустрічалися і маленькі копії нових екранів. Вони заглядали в усі вікна і двері, але більшість з них здавалися нешкідливими. По один бік полотна експрес-шосе стояли три однакові, заввишки з п’ятиповерховий будинок, чудово зроблені екрани: велетенські домашні господарки з електричними очима та усмішками, що іскрились неоновими спалахами, позували в своїх бездоганних кухнях.