— До сьомої, — наказав Абст служителю, що мовчки стояв біля дверей. — Приготуйте все, як завжди. Повний комплект. Не забудьте каву й сигарети.

— Він їстиме? — запитав Кан.

— Гадаю, ні. — Абст скривив губи. — Проте так треба…

Він провів Кана до затишної кімнати з м'яким ліжком: один із служителів порався біля каміна, роздмухуючи вогонь.

У коридорі пролунали кроки. Четверо санітарів внесли хворого, поклали на ліжко і пішли.

Зайшла жінка. Кан кивнув їй. Та вклонилась.

— Забинтуйте йому руки, — наказав Абст.

— І голову? — перепитала жінка, оглянувши брудну пов'язку на Бретмюллеровому чолі, що зсунулася.

— Тільки руки! — Абст нетерпляче облизав губи. — Руки він побачить, голову — ні. Розпочинайте!

Лице у жінки зарум'янилося. Вона спритно обмотала бинтом спотворені й закривавлені кисті хворого. Абст підійшов до столика з інструментом, впиняв з кишені коробочку ампул, відломив у однієї кінчик і втягнув шприцом рідину з ампули. Помічниця оголила й протерла спиртом Бретмюллерові плече.

Абст майстерно зробив укол.

Коли він повторив ін'єкцію, вприснувши ще одну дозу, у жінки затремтіли губи. Вона взяла вату, щоб протерти місце уколу, але Абст витяг з коробочки третю ампулу.

— Дев'ятсот тисяч! — прошепотіла вона.

Замість відповіді Абст знову встромив голку шприца пацієнтові в руку.

Служитель одвіз столик з медичним інструментом, вкотив інший. На ньому стояли тарілки з обідом, пляшка якоїсь води, висока вазочка з апельсиновим желе.

Не минуло й десяти хвилин, як дихання хворого уповільнилося, стало рівніше й глибше. Губи розтулилися, на обличчі виступив слабкий рум'янець.

— Час! — скомандував Абст. Він обернувся до Кана: — Препарат уже діє. Сьогодні все скінчиться швидше. Хочу ще раз нагадати: обережність!