Сонце хилилося до обрію, коли «оппель» виїхав на берег великого озера. Біля дерев'яної пристані погойдувався катер. У кокпіті

Це був Артур Абст.

Побачивши автомобіль, він схопився з місця, допоміг Кану перебратися на борт судна.

— Сподіваюсь, усе гаразд? — запитав він, запускаючи мотор.

Кан похитав головою, одвернувся.

Вміло зманеврувавши, Абст вивів катер на чисту воду і взяв курс до далекого лісистого острова.

— Що ж усе-таки скоїлося? — запитав він.

Кан почав розповідати про недавню аудієнцію.

Ще під час першої світової війни, коли молодий офіцер розвідки німецького військово-морського флоту Фрідріх Кан створював на африканському узбережжі таємні бази постачання німецьких підводних човнів, ще в ті роки пліч-о-пліч з ним активно працював його колега, теж запеклий розвідник і диверсант, Егон Манфред Абст.

Закінчивши справи в Африці, обидва розвідники дістали нове призначення. Кан став військовим дипломатом, Манфред Абст — його помічником. Обидва працювали у Мадріді, в німецькому посольстві. Та невдовзі щастя зрадило Абста. Під час однієї операції поблизу Гібралтару англійські вартові підстрелили його. Перед смертю Манфред Абст доручив Канові піклуватися про свого малолітнього сина Артура.

Так доля зблизила цих двох людей. Кан наглядав за Артуром Абстом, доки той виховувався в ліцеї і сотім вивчав медицину в Кельнському університеті.

Абст відзначався енергією, вмінням спостерігати. Він вивчив кілька мов, прекрасно плавав, стріляв, виявив певні музичні здібності. До того ж він ніколи не втрачав контролю над собою, багато чого вмів, але нічим не захоплювався серйозно, хіба що психіатрією та нейрохірургією…