- Пiдойма забила чоловiка.

- Забила? Йой, боже! - далося чути мiж дамами.

- Нi, не забила, живий! - роздалось з-мiж робiтникiв.

- Живий! А! - вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце.

- А дуже скалiчений?

- Нi, не дуже! - се був голос будовничого, котрий також при тiм случаї несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.

Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своїй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котрої пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.

- Води! Води! - кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.

- Возьмiть го винесiть отам на вулицю! - крикнув вкiнцi Леон. - А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!

- Живо, живо! - пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча "рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

- А видите, пане будовничий, я добре казав…

- Що, що таке? Хто казав?

- Я казав, - шептав стиха, спокiйно майстер, - не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.