Вiн вийшов у садок i пiшов стежкою. Нiч була свiжа, але не холодна. Далекi зорi мигтiли привiтним промiнням. Корецький пройшов аж до кiнця стежки, туди, пiд великi дерева, де був ослiнчик. Там, на тому ослiнчиковi, вiн побачив темну постать.

- Ти, Талю? - спитав вiн, пiдходячи.

Це була вона, але не вiдказала нiчого. Сiв бiля неї i взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.

- Талю! - злякався вiн. - Що тобi, серце? Ти плачеш?

Таля припала йому на груди i заплакала ще дужче.

- Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?

- Господи, невже ж таки справдi… справдi?.. - шепотiла вона крiзь сльози.

- Що? Пiп справдi? - питався Корецький, не розумiючи.

- Невже ж таки справдi нiчого цього не буде?

- Чого?

- Цього всього… Цих тюрем… засланцiв… неволi… мук… шибениць… кровi… I люди будуть жити вiльно - як люди, не як раби… i як брати… i нiколи воно не вернеться?.. Нiколи?.. Невже ми дожили до цього?

I вона знову вся затремтiла з ридання. А вiн пригорнув її, гладив i цiлував їй голову i, не почуваючи, як його власнi сльози капали Талi на обличчя, казав:

- Не буде, серце, не буде неволi!.. Скiнчилося її панування… Буде нове життя… вiльне… братерське життя… щасливе…

I вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею i визволених невольникiв…

А вгорi над ними мигтiли зорi привiтним сяєвом i теж, здавалося, казали:

- Не буде… не буде неволi!..

III

Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний сад. Громада дала до школи величенький двiр - десятини з пiвтори, i за дев'ять рокiв пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi з школярами, зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною.