- Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона. - Єдина ж у мене дитина… З першою судьбою і отак горюю… Серце зітліло, душа обливається кров'ю за нього! Оце дивіться, яка стала, - витягла вона свої жилаві руки, - а я ще ж молода. І всьому причина він. Бо немає днини спокійної, настане ніч, і тоді ще більше в тривозі, біжу після кіно до клубу, нічних сторожів питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося та втопилося, бо не такий же він у мене моряк та плавак, як сам про себе накаже… “Утопивсь!” - аж наче хтось шепче мені. І ніби наяву бачу, як удосвіта витягують його неводом, неживе, посиніле, заплуталось у рибальські сіті… Станеш потім питати, де був, а він тобі як засипле сім мішків гречаної вовни, нарозказує, тільки слухай… Бо він же в мене як Гоголь, - і змучено посміхнулась крізь налиту сонцем сльозу. - Скільки в нього тих фантазій! Може, й вам уже розказував, як дідуся поранило і як його Рекс витяг з поля бою? Що дідусь поранений був - це правда, з однією легенею жив, а ось що Рекс… то де він там узявся на фронті!

- Уява активна, ми це помітили, - зауважила Марися Павлівна.

- Повірите, іноді він у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не плачте, я слухатимусь, житимем дружно, і школи не пропускатиму, завтра мене раненько розбудіть. Вибігаючи на роботу, поставлю йому будильник під вухо, а він і будильник проспить, і до школи потім не дійде, бо когось по дорозі зустрів, чимось захопився і вже про все на світі забув! Десь уже в плавнях його шукайте, бо там йому найлюбіше, там йому право-воля!

- Волелюб, - вперше усміхнулась Марися Павлівна.

- Йому гарно, а мені… Місця не знаходжу! Де він, мій гуляй-вітер? Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хіба ж биттям виховаєш? А то ще було шиферину прибинтував до руки і в школу не йде: “Я, мамо, поранений…” Розбинтувала, а там нема нічого… Отакий фронтовик!

- Скажіть, дідуся він слухався? - запитав Борис Савович глибокодумно.