- Не віддала б я вам його, - сказала задумливо мати, - та тільки ж школа стогне, і сусідки просять: віддай та віддай, Оксано, його в той інтернат, бо й наших позводить з ума та з толку… Він же тут для всіх комишанських бешкетників авторитет!

- Чим же він цей авторитет здобув? - запитала вчителька.

- А тим, що вірний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скоріше навіть на себе провину візьме… І меншого вдарити не дасть, завжди заступиться за нього перед забіякою. Якщо, каже, руки сверблять битися - бий краще мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у діда вдався…

Весь час кортіло Марисі дізнатись ще про одне - найінтимніше: від кого ж дитя, з якої любові? І коли, зрештою, зважилась запитати, то жінка сприйняла це на диво природно, навіть не зніяковівши: видно, не було їй чого соромитись у своєму минулому.

- Дехто каже, Оксана то ж така… легковажна, вона за вільну любов, безшлюбне з котримось зійшлась, - говорила мовби до марев, що вже зривалися, струмували ледь помітно попід обрієм. - І дитя в неї, мабуть, тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тільки свободи дай… Не суперечу - безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любові зійшлась! - стиха аж вигукнула вона. - Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, - покохала, і все. Хоч дехто й радив, щоб на аліменти подавала, але ні, кажу, так обійдусь. Гордість людині дорожча… Та й станція мене скривдити не дасть. А колись ще він і сам, може, мене знайде, хоч сиву розшукає, щоб подивитися, якого ж сина виростила мати-одиначка з своєї першої та, певне, вже й останньої любові…

Ні скарги, ні нарікань не було в її розповіді, скорше вона просто виповідала себе цьому сонцю й просторам, спокійно виливала душу цим уперше зустрінутим людям, віддалившись поглядом, задивившись у прозорі текучі марева, як у свої минулі літа.

Глава III