- Ну як ти тут? Не випарувавсь?

- На місці, осьосьо, - озивається Кульбака з тапчана.

- Тільки ти встань, коли старший заходить.

- Не розумію, чого вставати? - хлопець підводиться знехотя.

- Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!

- Ну хай буде вам честь… Хоча всі знають: влада людину псує.

- Не псує, а тільки проявляє… Все, що було в ній раніше, виходить на поверхню…

Зачинивши за собою важкі, цинком оббиті двері, Тритузний має звичку пройтись по кімнаті сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потім сідає на тапчані й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стіни штрафної поколупані, рябіють різними написами, що їх залишили після себе невідомі Порфирові попередники. І сам Порфир часу не гаяв, встиг увічнити себе, прооравши цвяхом навкіс через стіну: “Хлопці! Смерті нема!” Наче звертався в такий спосіб до плавневих своїх товаришочків, підбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь із них довелося потрапити сюди, за оцинковані двері, в провалля нудьги і самотності.

Начальник режиму одразу помітив свіженько нашкрябаний Порфирів заповіт, з веселим прижмуром глянув на хлопця:

- Віриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разі, краще, ніж слізьми підлогу поливати… А цвях, яким стіну проорав, викладай сюди.

- Який цвях? - і погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.

- Давай, давай, не примушуй чесну людину лізти до тебе в кишеню.

Довелося віддати.

- Беріть, якщо вже й цвяха боїтесь.

- Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тільки випустили, - так йому тої свободи кортіло. Добре, що хоч без хірурга обійшлось, сама природа допомогла…

Ох, як розуміє Порфир того невідомого: іноді настрій наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звідси вирватись. Інакше цю публіку не проймеш! Адже їм, дорослим, усе можна: і горілку жлуктять, і наклепують один на одного, а ти тільки школу пропустив, ніч дома не ночував - і вже тебе за шкірку та на режим! У неволю! У камеру смертну!