Але то були не Сева і не Ігор.

До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.

Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.

— Ти, Жердяй, — розчаровано, протягом сказав Мишко.

— Я! — Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.

У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:

— В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.

— Дурниці, — вдавано байдужим голосом відповів Мишко, — знайдуться.

Жердяй непевно похитав головою:

— Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.

Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.

— Це що за гатка така? — спитала Зіна.

— Гатка? Це дорога лісова.

— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.

— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.

Генка нетерпляче запитав:

— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?

— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.