- Тобі ж кажуть: немає місць, дурню, гультіпако ривійський! - прохрипів ломовик, наближаючись до незнайомця. - Нам тут, у Визимі, такі, як ти, ні до чого. Це порядне місто!

Незнайомець узяв свого кухля й відступив трохи назад. Кинув погляд на корчмаря, але той одвертав очі: не мав жодного наміру заступатися. Зрештою, хто тих ривійців любить?

- Усі ривійці - бандюги! - не вгавав ломовик, дихаючи пивом, часником і люттю. - Чуєш, поганцю, що я кажу?!

- Не чує. Йому вуха лайном позакладало, - докинув один із тих, що стояли позаду.

Другий зареготав.

- Плати й вимітайся! - гаркнув віспуватий.

Незнайомець щойно тепер глянув на нього:

- Доп’ю пиво й піду.

- Ми тобі допоможемо! - ревнув ломовик, вибив ривійцеві з руки кухля і вчепився за ремінь у нього на грудях.

Один з напарників ломовика вже замахнувся був кулаком іззаду, коли чужинець раптом вирвався. Свиснув меч, видобутий із піхов, і стрімко зблиснув під каганцями. Знявся рейвах. Хтось із гостей кинувся до виходу. З тріском упало крісло, брязнув об діл череп’яний посуд. Корчмар - губи йому тремтіли - дивився на перерубане навпіл обличчя віспуватого, котрий, учепившись пальцями за край шинквасу, сповзав додолу, мовби тонув. Ті двоє вже лежали на підлозі - один непорушно, другий судомився в кривавій калюжі. Повітря розітнув істеричний жіночий крик. Корчмар затрясся, спазматично ковтнув повітря й почав блювати.

Незнайомець відступив до стіни, насторожений і напружений. Меча стискав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не рухався. Жах, мов холодне багно, обліпив людям обличчя, скував руки-ноги, заціпив горлянки.

Сторожа ввалилась до корчми з гуком і брязкотом. Було їх троє, очевидно, проходили поблизу. Вони тримали напоготові обмотані реміняччям палиці, проте, загледівши трупи, повихоплювали мечі. Ривієць, притулившись спиною до стіни, видобув лівою рукою з халяви кинджал.