Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

- Е-е-е… Мне-е-е… - скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

- Що-що? - перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

- То хто ж ти такий? - вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

- Я… Віка. Вчуся в школі… - зацьковано почав пояснювати бідолаха. - Іду додому.

- Додому? - встряв у розмову другий охоронець. - То ти тут живеш? У нашому місті?

- Тут, тут, - закивав енергійно хлоп’як. - На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте - отако від скверика праворуч?

- Х-хе, - єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. - Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

- Із школи я. Побачив об’яву - спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, - пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

- Ми, голубчику, ми. А ти ж думав - ворота навстіж, а варта спить, га? - охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. - То ти, мабуть, вивідувач? - закричав страшно. - Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

- Та нічого. Пустіть, дядю! - заскиглив той. - Який я виві… шпигун? Я Віка…

- Знаємо, голубчику, знаємо, - промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. - Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече: