- Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав, - усміхнувся до нього Линько. - Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.

Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.

- Тут хвіртка для челяді є, - пояснив той дорогою. - Нею і вислизнемо. А тоді стороною - вуличками, городами… Тільки нас і бачили!

Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.

- Зажди, - застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного частоколу. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову- - Тс-с! Назад! - потягнув Віку за якийсь курник. - Міська варта.

Тепер і Віка почув - вулицею наближався гурт людей.

Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки частоколу, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а проб’ється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї - усе те сунуло зовсім близько.

Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий - басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив - зрадливий гавкіт ближчає… Ось і сам собака - біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:

- Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!

І той зачув знайомий голос - враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.

- Його що, звуть так - Онисим? - усміхнувся вспокоєно Віка,

- Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався - то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні - думає, то я все вигадав.

Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.