Трохи очманівши від цього, я раптом помітив, що вабик мій формою нагадує човника, й почав пускати його в струмку, що тік з гірки під одну з зазеленілих кучугур. Отак ми розважалися, поки вабик під тією кучугурою й не зник. Мені його стало дуже шкода і я заплакав. Хлопці, бажаючи допомогти мені, стали довбати злежаний сніг у тому місці, де зникло моє мисливське знаряддя. Я приєднався до них, та все було марно.

Врешті когось покликала мати, і хлопці, скориставшись із цього, без зайвих балачок покидати інструмент і порозходились. Я піднімався по сходах і думав: яка користь із такого вабика якщо він тільки горобців лякає і дратує тьоть з балконів? За весь час, що ми в нього дуділи, до нас не те що качка, а й ворона чи там іший якийсь птах не підлетів. Мабуть, то був попсований вабик, а раз так, то мені його ніскільки не жаль.

А наступного дня, в неділю, після сніданку тато підійшов до вікна і раптом радісно загукав: «Хлопці, мерщій-но сюди, дивіться!» - і показав рукою в небо.

Підбігла й мама, і ми всі стали дивитися на маленькі цяточки вдалині.

- Що це? - запитав Толик.

- Качки, дикі качки до нас повертаються, - посміхнувся тато. - От тепер уже справжня весна.

- Значить, вони почули мене, почули! - закричав я на всю кімнату.

- Почули, синку, - одказав тато, який уже знав про мою вчорашню пригоду

- Почули, - хитнула головою мама.

- Почули, - покрутив пальцем біля скроні Толик, та я не звернув на нього уваги, бо дивився туди, де на білих променях сонця летіли до мене в гості дикі качки.