Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди,

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидче розкопали,

Тойді б у рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові Бог:

Тойді у рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох"».

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала,

Отут, було, на цвинтарі

Я з дітьми гуляю

І з Юрусем-гетьманенком

У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде

Та й кликне в будинок,

Онде клуня. А там мені

І фіг і родзинок -

Всього мені понадає

І на руках носить…

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють, було, за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали,

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зостріло!

Вранці-рано, в Пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою…

Вже й криниця тая