— Це точно, — ствердив Перовський, — дублянку й мені тепер важко дістати. Але якщо хочеш, — очі в нього звузилися, — тобі дістану. Чи твоїй дружині. За державну ціну, а це не так уже й дорого.

“Ось ми й дожили до того, що нам запропонували замаскованого хабара”, — подумав Хаблак.

— Ні, — одповів, — не треба, ще випадково вкрадуть, шкода буде…

— Оце врізав, — зареготав Перовський, — щоб нашу рідну міліцію пограбували! Пістолети ж вам дають?

— Зброя — не іграшка, Володимире Йосиповичу.

— І дають вам її не для пустощів, а щоб нас, радянських людей, захищали.

— Краще не скажеш.

— І прийшов ти до мене, майоре, не для пустопорожніх розмов, я так розумію.

— Звичайно, треба дещо дізнатися від вас та Харитини Никанорівни.

— Хіврі нема, поїхала до матері в Мелітополь.

— Шкода.

— Не шкодуй, майоре, вона тобі такого намеле, слухати гидко. Старлею весь протокол зіпсувала.

— З протоколом ще будуть ускладнення, це ж біс його зна що: ми шукаємо норкову шубу, а вона, виявляється, штучна. Хто за це відповідатиме?

— Хівря є Хівря… — Очі в Перовського хитро блиснули. — Що з неї візьмеш?

— Добре, з цим ми ще розберемось. А зараз прошу вас, Володимире Йосиповичу, пригадайте: хто із знайомих знав про ваш від’їзд?

— Для чого тобі?

— Щоб скоріше спіймати злодія.

— Кинь, зі мною можеш не темнити.

— Я — офіційна особа, товаришу Перовський, і темнити, як ви кажете, не маю права.

— Отже, вважаєш — хтось із знайомих?

— Важко сказати, однак квартиру вашу обікрали із знанням справи й непоспішливо. Наче хазяйнували в ній.

— Нікого із своїх знайомих не підозрюю, — твердо відповів Перовський. — Запиши це до протоколу чи ще кудись. До офіційного паперу тобто.

— Звичайно, зробимо. Але ж ви не відповіли на моє запитання.