Хаблак збагнув, що припустився похибки.

— Так, — погодився, — ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.

Професор замислився й запитувально подивився на дружину.

— Може, ти, Сашуню?

— Сусіди?.. — запитав Хаблак.

— Навряд чи, ми мало знаємо їх.

— Телефонний майстер? — підказав професор.

— Так, — пожвавішала Сашуня. — У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.

— Якого числа це сталося?

— Мироне, коли ми поїхали?

— Другого серпня, люба.

— От і рахуйте, за два дні до від’їзду.

Хаблак занотував число — встановити прізвище майстра не становило труднощів.

— А крани у вас не псувалися? — поцікавився. — Слюсаря не викликали?

— Ні.

— А сусідню перукарню не відвідуєте?

— Не була жодного разу.

— Кажуть, там непогані майстри.

— Хто каже?

— Моя дружина.

— А ви що ж?..

— Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.

— Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.

— І манікюр-педикюр?

— Авжеж. Скажіть, а чому міліцію і таке цікавить?

— Сашуню, — докірливо мовив професор, — ти ж не знаєш, для чого…

— Овва, дорогий, невже через педикюрницю можна спіймати злочинця?

— Можна, — рішуче втрутився Хаблак, — ви розмовляєте з нею, розповідаєте, що їдете на місяць, а вона тримає зв’язок…

— Із злодійською бандою?

— Банди ми вже повиловлювали. Лишилися одинаки.

— І цей одинак залазить до нашої квартири?

— На жаль.

Професор із задоволенням огледів стелажі й шафи. Раптом жваво підвівся, дістав з полиці поруч письмового столу велику книгу в червоних потертих палітурках.