Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.

— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?

Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.

— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.

— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?

— То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.

— І так можна зробити?

— Чому ж ні? І нам легше: менше носити. Через місяць повернетесь, заберете все.

— І багато людей роблять так?

— Звичайно. От з цього будинку зараз двоє…

— Хто?

— Симоненко з шістдесят сьомої… Але ж, вибачте, для чого вам? — затнулася.

Хаблак дістав посвідчення.

— З карного розшуку, — пояснив. — Скажіть, Корольова з дев’яносто шостої також лишала заяву?

— Лишала, але з сьогоднішнього дня…

— Так, вона повернулася вчора.

— У неї обікрали квартиру. І ви?..

— Шукаємо злодіїв.

— При чому ж тут газети?

— Може, й ні при чому… До речі, як вас величати?

— Галиною Дмитрівною. Левченко моє прізвище.

— І давно листоношею працюєте?

— Дев’ятий рік.

— Багатьох тут знаєте? — Хаблак обвів невизначено рукою навколо, але Левченко зрозуміла його одразу.

— Мало не всіх.

— Отакої? — не повірив майор.

— Чого ж тут дивуватися! Кого просто зустріну отут біля скриньки, інші пенсії одержують чи рекомендовані листи… Мусять розписуватися.