— Задоволені, — ствердила дівчина категорично, і Хаблак зовсім не здивувався: цю категоричність у позитивній оцінці коменданта чув уже в трьох попередніх кімнатах.

— А вас Томою звуть?

— Тамара Теплицька. — Вона не схвалювала його фамільярність.

— Івасюк, — представився майор. — Отже, у вас скарг нема. — Це прозвучало не без іронії, і дівчина те одразу збагнула.

— Чому ж нема? — одповіла й поправила розкуйовджене від лежання волосся. — Мені книжкова шафа потрібна чи стелаж. Проте від Василя Петровича це не залежить.

— Так, не залежить, — ствердив комендант із щирим жалем, і Хаблак зрозумів, що він із задоволенням, якби мав хоч найменшу можливість, поставив би Теплицькій шафу.

— До ректорату зверталися?

— Обіцяють, та обіцянка — цяцянка…

— Зрештою, — широко посміхнувся Хаблак, — ви й без стелажів обходитеся. Скоро кінчаєте?

— На п’ятому.

— Ось бачите, через рік поїдете за призначенням.

— Тома в аспірантурі лишиться, — переконано вставив комендант.

— Скажете таке… — знизала плечима, проте видно було, що комендантові слова не зовсім розходяться з її власними планами.

— Де дістали? — погладив Хаблак сіру палітурку бунінського тому.

— Півдня в черзі стояла.

— А я подумав: на руках…

— Овва! — вигукнула розпачливо. — Знаєте, скільки там спекулянти деруть!

— Догадуюсь.

— Чого ж питаєте? Там і докторської зарплати не вистачить, не тільки стипендії.

— Василь Петрович казав: десь працюєте…

— Хіба заборонено?

— Але ж на п’ятому курсі…

— Менше спати треба, — категорично обірвала дівчина. — І на танцюльки ходити.

— Тома в нас відмінниця, — пояснив комендант.

Хаблак відступив до дверей; і тут усе зрозуміло, й слід було йти далі, хоч, чесно кажучи, хотілося сісти до столу й трохи побалакати з цією йоржистою дівчиною. І Хаблак розпрощався з нею, відчуваючи полегшення від того, що навіть тінь підозри не закралася в нього під час відвідин тридцять сьомої кімнати.