— Ми живемо дуже гарно. Все у нас в порядку і жодних скарг нема.

— Але ж сам комендант скаржиться на вас!

— А ми виправимось.

— Так, вони виправляться, — ствердив Василь Петрович. — Чудові хлопці!

— У вас усі чудові, — начальницьким тоном заперечив Хаблак і сів до столу, відсунувши на край паку паперів. — Отже, живете нормально?

— Нормально, — повторив хлопець не без глузливого підтексту.

— І нічого?.. — Хаблак багатозначно клацнув пальцями. — Жодних інцидентів?

— Що саме маєте на увазі?

— Випивки.

Хлопець перезирнувся з комендантом, і Хаблак збагнув, що студенти, звичайно, не безгрішні. Але Стьопа відповів підкреслено категорично:

— Ні-ні!

— І не галасуєте?

— Але ж у нас гуртожиток, а не монастир. І ми не ченці: збираємось, сперечаємось…

— Без галасу?

— Трохи буває.

— Трохи можна, — втрутився комендант і обтер хусточкою спітнілу лисину.

— Василь Петрович розуміє нас, — доброзичливо посміхнувся йому хлопець. — Там, де не треба, не затискує.

— Домовляєтесь?

— Аякже, з добрим чоловіком завжди можна домовитись.

— А крадіжки у вас не траплялися? — раптом запитав Хаблак і, побачивши очі хлопця, сам засоромився свого запитання. Однак слово було мовлене й вимагало відповіді.

— У нас студенти, а не злодії! — з гідністю мовив Степан. — А коли б і трапилось щось, самі б знайшли.

— Маємо сигнали… — невизначено почав Хаблак, так і не уточнивши, хто саме і які сигнали має.

— Брехня! — рішуче перервав його Степан.

— А ви не помічали: ніхто не приносив до гуртожитку якісь речі, чемодани, наприклад? — Хаблак побачив, як перезирнулися студенти, й зрозумів: поставлене ним навмання запитання збентежило їх.