— Ви, хлопці, дружинники? — запитав.

І знову ініціативу в розмові взяв на себе Степан.

— Так, — одказав.

— Можна на вас покластися?

— Степан у нас член комсомольського комітету, — втрутився комендант, зрозумівши, видно, що саме тепер розмова набирає серйозного характеру.

— То більше, — пожвавішав Хаблак, — мушу відкритися, я з карного розшуку, і є в нас деякі сигнали… Не буду казати, які саме, але потребую вашої допомоги.

— Прошу… — без особливого ентузіазму мовив Степан.

— Випадково не помічали: Саєнко останнім часом не кидався грішми? Може, якісь нові речі в нього з’явилися?

— Це ви даремно, — зупинив його Степан. — Віктора не треба підозрювати.

— Я поки що нікого не підозрюю, мені потрібні факти.

— Ми не діти, і ваші запитання вже свідчать про підозру.

— Але ж ви не відповіли…

— Ні, — раптом люто видихнув Степан, — не шикував Віктор і крадених костюмів не носив!

— Для чого стільки емоцій? — застережливо підвів руку Хаблак.

— А якби звинуватили вашого друга?

— Ми ще нікого не звинувачуємо.

— Знаємо, тільки дай зачіпку…

Хаблак нараз розлютився, проте мовив підкреслено спокійно:

— Прошу відповідати на запитання.

— А ми відповіли… — Степан зиркнув на товариша, і той стверджувально кивнув.

— Кажете, жовта валіза з ременями… — мовив раптом невпевнено. — А я ще допомагав Вікторові донести її до таксі!

— Толю!.. — підвищив голос Степан, і хлопець затнувся.

— Правду кажіть! — наказав майор.

— Усе чесно, — Степан приклав долоні до грудей, — не помічали ми за Віктором нічого поганого. Уже три роки разом живемо, пуд солі з’їли…

— Ну й слава богу, — посміхнувся Хаблак. — Прошу тільки про нашу розмову нікому й слова.

Він залишав гуртожиток з якимсь подвійним почуттям теплоти до хлопців, які вміли цінувати дружбу, й гіркоти за те, що життя іноді підносить зовсім несподівані сюрпризи й доводиться розчаровуватися в найближчих друзях.