— Давай, — хаже.

— Як, — питаю, — живете?

Він якось чудернацько підняв угору великий палець правої руки, подержав так його трохи та й каже^:

— Во!

Що воно значить, пояснити не берусь, бо в нас так не роблять.

Я ще раз його перепитав, як вони живуть.

Він іще раз підняв великий палець, але вже лівої руки, правою рукою зробив жест, ніби він той лівий палець солить:

— З присипкою! — каже.

Що значить «жити з присипкою»?

Нічого не розумію.

Я до нього ще раз:

— Во з присипкою?

— Точно! — каже.

Ну, добре, думаю собі. Хай буде «во з присипкою». Хай буде на придачу й «точно».

Далі розмова пішла на мигах.

— Ну, а конкретніше? — питаю.

— Можна, — каже, — й конкретніше. Ті, котрі мають у голові лій, живуть добре, а ті, котрі без лою, живуть гірше. Матеріально, може, й не гірше, так зате їх отут пече… — сказав мій хазяїн.

Сказав «отут» і показав на серце.

— А чого ж їх отам пече? — питаю.

— Слухай! — каже.

— Слухаю! — кажу.

— От головую я в артілі. Хазяйство велике, робота велика. Не можна, щоб про цю роботу не знали на всій землі нашій! Так?

— Так!

— І рільництво, і скотарство, і конярство, і свинарство, і птахівництво! Так?

— Так!

— Пшениця щоб родила! І цукрові буряки, щоб родили! «І житечко, і овес», і технічні, і пропашні! І щоб молоко! І щоб худоба плодилася, і щоб курка неслася! Так?

— Так! На те ж і сільськогосподарська артіль!

— Розуміємо, розуміємо! Я ж про те й говорю! Але щоб як хліб родився?! Але щоб як скот плодився?!

— Як?

— Так, щоб про артіль говорили! Щоб рекорди були! От!

— Ну, що ж, — кажу, — рекорди — річ непогана!

— Я ж про те й говорю! От у мене цукрові буряки! Та ви знаєте, що в мене є ланка, яка дає 700 центнерів буряків з гектара.