І хіба тільки австро-угорсько-польсько-німецький кашкет, що накрив отому хлопчиськові не тільки голову, а й вуха й очі, і козирком торкається підборіддя, — кашкет не знати якої частини і якої завойовницької армії, — хіба тільки він різнить того хлопчиська від полтавського Йвана в батьківському капелюсі.

— Як тебе звуть?

— Влодко.

— А скільки тобі літ?

— Вісім!

— А в школі вчишся?

— Так!

— А добре вчишся?

— Так!

— А може, кепсько?

— Ні!

— А вчителів у вас багато?

— Двоє.

— Обоє вчительки?

— Ні. Один учитель, а одна вчителька!

— А вчителька тебе б'є?

— Ні!

— А чому?

— Вона хороша!

— А може, треба було б інколи за чуба смикнути?

— Ні!

— А чому — ні?

— Я — хороший!

В школі повно люду. Більше жінок. Мужеська стать — здебільша літні чоловіки, діди.

Дивитесь ви на них, дивляться вони на вас…

На отаких саме нащадків «Габсбургів» та «Янів Собеських» дивились ви і на Харківщині, і на Полтавщині, і на Київщині…

Ви — на них, а вони — на вас.

І очі ті, і постаті ті, — тільки очі журніші та постаті пригнобленіші…

І от виходить перед них людина, так років йому з тридцять п'ять, чорнявий, неголений, обличчя бліде, погляд розгублений.

Виходить і починає говорити:

— Громадяни! Ви мене знаєте. Я — є «станичний» бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з Радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я наказував вам ховатися по схронах, по лісах. Я наказував палити хати і вбивати тих, хто переходить на бік Радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а нищити їхніх батьків, жінок, дітей… І от тепер я каюсь у тому, що я, а за мною і мої колишні друзяки наробили… Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою! Тепер мені ясно, куди вели нас наші ватажки, куди вів нас Бандера.