Однак подумав раптом: чого тікати, ніхто ж не знає, що він самовільно осідлав жеребця.

А відкрита машина наближалася повільно. У ній сиділи люди в незнайомій формі з погонами. Це були не німецькі солдати, й червоні зірки блищали на кашкетах.

Але ж чому погони?

Нараз Мишко згадав: колись чув, що Червона Армія перейшла на нову форму, тепер солдати й командири, замість петлиць, носять погони…

Невже ці військові свої?

Машина зупинилася посеред бруківки за кілька кроків од хлопця — кінь хропів і задкував од неї. Мишко натягнув вудила, тепер уже точно знаючи, що нарешті побачив своїх. Он і шофер — не в кашкеті, а в знайомій з дитинства пілотці з червоною зіркою. Однак чого дивиться на нього спідлоба, відчужено, навіть зі злістю, адже він, Мишко, свій! Може, вони незадоволені тим, що він працював на німців? Та що міг учинити, коли його силоміць вивезли сюди. Схопили в Києві й вивезли… Правда, мати поїхала разом з ним, однак чи можна судити за таке матір?

Зрештою, він спокутує свою вину. Он ще німці б’ються під Бреслау та Берліном, і він може стати солдатом, принаймні не гіршим од юнака, що сидить за кермом машини й зиркає на нього сердито.

Але ж цей юнак — свій. Нехай злий і колючий, проте свій, не клятий фріц, як той шмаркач з гітлерюгенду, що вимагав від нього звільнити дорогу.

Але що питає командир, який сидить на задньому сидінні?

Мишко збагнув: командир говорить німецькою, чистою німецькою, як Кальтц чи сам фон Шенк. Але чому німецькою, коли червоні зірки? І що він хоче?

— Ви з Гарца? Там мешкаєте?

— Ні, я з Штокдорфа, — відповів Мишко автоматично також німецькою. — Хутір отам от… — показав рукою ліворуч, де видніли червоні черепичні дахи.