— О-о-о-ох! — писнуло щось сумно.

Хитруся провела лапкою, ніби згорнула щось собі в поділ.

— Що там таке? — спитав, ворушачи вусами, Мишібрат.

— Е, нічого, тобі здалося, — пробурмотіла лисиця. — Ти що-небудь чув, півнику?

Але капрал Пипоть, заглиблений у минулі події, чув тільки брязкіт зброї в перших сутичках.

— Надвечір, — як зараз пам’ятаю, була саме середа, — наше військо зіткнулося з ворожим авангардом. Ми якраз підходили до кордону. Там на узгірку, оточена грядками соняхів, дрімала корчма «Під оселедчиком». Дим, видний здалеку, здіймався прямісінько в небо. Тоді кілька наших, найбільш зголоднілих, з дозволу короля щодуху помчали туди. Коли вже злазили з сідел, раптом побачили ворогів, що чкурнули в соняшникову гущавину. Початий торт і відкорковані пляшки лимонаду доводили, що супротивник під боком у нас спокійнісінько собі бенкетував.

Безстрашні лицарі спершу розправилися з недоїденим десертом, а потім з переможним криком рушили в погоню. Полонених, щоправда, не привели, але відтоді ми були насторожі.

Коли ми отаборились, я щогодини сурмив, а численна варта озивалася з пітьми: «Агов, агов! Пильнуєм!» Ми були такі змучені довгою дорогою, що гучне хропіння заглушило навіть грюкіт гармат та обозів підтягуваної ворожої армії. Під покровом ночі вони стали проти нас, зовсім близенько — каменем докинеш. Гай-гай, ця битва поточилася б зовсім інакше, якби не підла зрада!

— Зрада? — скрикнули кіт і лисиця.

— Атож, зрада, — зітхнув півень і презирливо сплюнув.

Цапкова підла зрада

Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.

Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою.