
Він уже хотів був дати драла, але чи то надто голосно засміявся, чи то бутель дзенькнув, та зненацька важке ручисько лягло йому на карк.
— Гей, ти чого тут шукаєш? — гаркнув вартовий.
— Н-нічого, я просто так…
— Гей, солдати, сюди! — гукнув вартовий, підніс угору ліхтар і побачив заюшені ступні головнокомандувача. — На поміч! Зрада! — заволав він.
І враз отетерів, бо цап, щоб замести сліди свого злочину, кинувся похапцем злизувати малиновий сік.
Граф Майонез, якому шорсткий язик лоскотав підошви, вибухнув гучним сміхом.
— Що тобі приснилося, графе? — спитав, збудившись, король Барило. — Чого ти смієшся?
Граф душився зо сміху, силкуючись підібгати ноги, але цап тримав міцно і лизав скільки сили.
— Добре сміється той, хто сміється останній, — поважно прорік король.
Він вірив, що прислів’я — це мудрість народна.
— Го-го-го! —зареготав граф.
— Не кажи гоп, поки не перескочиш… — промовив король Барило, але, чуючи дедалі голосніший сміх, почав і собі усміхатись. — Ну, годі вже, любий графе, годі, — просив він, змахуючи сльозу.
— Хі-хі-хі! — не вгамовувався воєначальник.
— Та замовкни-бо хоч на хвильку! — благав уже занепокоєний король.
— Ха-ха-ха! — качався граф.
Тоді король Барило вхопив велику подушку, накрив графові голову і відважно сів на неї.
— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.
У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.
Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.
