Він уже хотів був дати драла, але чи то надто голосно засміявся, чи то бутель дзенькнув, та зненацька важке ручисько лягло йому на карк.

— Гей, ти чого тут шукаєш? — гаркнув вартовий.

— Н-нічого, я просто так…

— Гей, солдати, сюди! — гукнув вартовий, підніс угору ліхтар і побачив заюшені ступні головнокомандувача. — На поміч! Зрада! — заволав він.

І враз отетерів, бо цап, щоб замести сліди свого злочину, кинувся похапцем злизувати малиновий сік.

Граф Майонез, якому шорсткий язик лоскотав підошви, вибухнув гучним сміхом.

— Що тобі приснилося, графе? — спитав, збудившись, король Барило. — Чого ти смієшся?

Граф душився зо сміху, силкуючись підібгати ноги, але цап тримав міцно і лизав скільки сили.

— Добре сміється той, хто сміється останній, — поважно прорік король.

Він вірив, що прислів’я — це мудрість народна.

— Го-го-го! —зареготав граф.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш… — промовив король Барило, але, чуючи дедалі голосніший сміх, почав і собі усміхатись. — Ну, годі вже, любий графе, годі, — просив він, змахуючи сльозу.

— Хі-хі-хі! — не вгамовувався воєначальник.

— Та замовкни-бо хоч на хвильку! — благав уже занепокоєний король.

— Ха-ха-ха! — качався граф.

Тоді король Барило вхопив велику подушку, накрив графові голову і відважно сів на неї.

— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.

У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.

Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.