Хтось кепкував над Віолою, хтось мовчки слухав її утопічні міркування, а потім одвертався і йшов геть, ще хтось підтакував, хоч у житті діяв цілком інакше. Така черствість хвилювала дівчину до сліз, проте вона ніколи не облишала надії, що в прийдешньому все зміниться, що ось десь за поворотом долі…

І ось він — поворот. Самостійний шлях праці й пошуку. Як хочеться, щоб життя було мов казковий невпинний політ! Чи станеться? Чи збудеться?

І все-таки радісно. Все довкола в імлі небувальщини, легенди. І дерева на київських бульварах казкові, і міліціонер на перехресті якийсь романтичний, усміхнений, і діти, що граються в скверику, наче Івасики-Телесики з народних переказів. Дивно, як урочистий настрій все опромінює довкола. От якби зберегти ось таке відчуття на все життя!

Нові громаддя будівель. Ой, як багато людей на Землі! Тисячі, мільйони облич, очей. Всі кудись поспішають, мчать, когось чекають, доганяють, ідуть назустріч радощам, чи горю, чи безнадії, люблять чи ненавидять. Як поєднати весь той розмаїтий, дивовижний потік? Як знайти спільний смисл для тих мільйонів, мільярдів істот? В чому він? Де?

Для Віоли він у нових, небувалих відкриттях, у саморозкритті людського духу. Таке розгортання пелюсток душі дає нові можливості, запалює перед оком розуму таємничі обрії буття, а за ними — інші вартості й завдання, які раніше й не мріялися, не гадалися. За одним пробудженим розумом пориваються інші, в дивоколі пізнання лаштуються радісні ключі птахів зоряного пошуку. Від їхнього поклику пробудяться нові покоління, і вже їхні серця не заснуть, а будуть тривожно стукати, нагадуючи власним господарям про вічний політ…

Люди, ви прекрасні! Люди, чому ви забуваєте про це? Кожен з вас тримає в глибині душі сонячний промінь, квітку творчості. Навіщо ж ви прикидаєтесь, нібито забули про свою правічну красу? Варто лише стрепенутися, струсити пил доріг з серця та душі, і все зміниться, і не будете ви метушитися кожен сам по собі, а всі разом рушите до спільної дії Преображення світу…