— Віктор, — сказала вона. — Це Віктор…

— Звідки ти знаєш? — пошепки запитав я. — Звідки?

Надійка зблідла. Віола, наморщивши лоба, переводила погляд із скульптури на мене.

— Не знаю, татку… Не знаю… Він — мій друг. Такий близький-близький. І рідний. А звати його Віктором. А ось — вгорі, над ним — я. Татку, це я…

Я взяв її за руку, мовчки повів до виходу. Надійка, пригортаючись до мого плеча, не промовляла й слова. Я несміливо глянув на неї збоку, в очах дружини блищали сльози. А Віола невдоволено запитувала:

— Татку, чому ти вивів мене звідти? Мені так гарно було дивитися на Віктора… і на себе… Ти не знаєш, чому я там?

— Ти маленька, а там — велика, доросла дівчина, — невміло намагався я в чомусь переконати доньку. — Вона жила більше двадцяти років тому. Вона загинула. Як це можеш бути ти?

— Не знаю, — вперто мовила Віола. — То я… Ти розкажи мені про неї. І про Віктора. Добре?

— Добре, добре, — заспокоїв я її. — Ми тобі розповімо про все.

Ми завітали до магазину іграшок, щоб відвернути увагу доньки від Пантеону Безсмертя. Пізніше дивилися цікавий телевізійний фільм про подорож на Марс. А ввечері, коли Віола заснула, ми з дружиною зачинилися в кабінеті.

— Іване, — пошепки мовила вона. — Як це може бути? Якась фантасмагорія…

— Ти жадаєш від мене наукових пояснень? — зітхнув я. — Що вони нам дадуть? Не поможе ні метафізика, ні діалектика, ні містика. Ясно одне: Віола повернулася…

— А може, ми…

— Що — божевільні? А чому? Бо віримо в неймовірне? А Віктор хіба не здійснював неймовірне? А Віола хіба діяла раціонально? Надійко, голубонько! Хіба саме життя ймовірне? Скажи відверто: що таке наше життя? Хто має вичерпну або навіть достатньо аргументовану відповідь на це питання! Що таке життя людства, Всесвіту? Для мене особисто все це — таємниця, велична і вражаюча.

— Все-таки є ж багато теорій походження життя…