Олесь Бердник

Всемогутні дурні

(феєричний кіногротеск)

Навіть наснитися не могло трьом героям цієї розповіді того, що з ними сталося в цей звичайнісінький день. І з ким сталося? Хоч би з ким путнім!

Хто ж винуватці трагікосмічних, хоч трохи й комічних, подій, які спонукали нас взятися за перо?

Іван Хропло, як його дражнили хлопці за надмірну любов до спання; Петро Абсолютно (сільський законодавець «стилю» та всіляких модних мелодій і танців; найулюбленішим словом його було «абсолютно», за що він і отримав таке химерне прізвисько); Варка Гаврилюк — по-вуличному Нікселунікгороду.

Того ранку Іван солодко спав у ліжку, не підозрюючи, який сюрприз йому підготувала примхлива доля. Спав, мов окаянний, хоч уже — за вікном, у розквітлому буйними білими суцвіттями саду, тьохкав не вгаваючи закоханий соловейко, а полем, поміж пшеницями та житами, йшли з сапами дівчата — видублені палаючими вітрами, ви-цілувані жагучим літнім сонцем, з зоряними краплями ув очах, позиченими ще від пісенних ночей; спав, мов пень, хоч нивами, довжелезними гонами повзли трактори-роботяги, а юні школярі обкопували та поливали дерева в садах, обчищаючи гусінь та обрізуючи сухі гіллячки…

Всього того не бачив Іван Хропло, не чув, пресолодко висвистуючи носом. Перевертався з боку на бік, позіхав. Розплющивши па мить очі, знову заплющив їх.

Іванова мати — сухорлява, як рогачилно, метка та роботяща — поралася біля печі, поглядаючи на сина, скрушно похитувала головою. В челюстях печі палахкотів слабенький вогонь, за ним на черені визрівали пухкі рожеві паляниці. Мати не витримала, кинулася до сина, стусонула його.

— Доки ти, гаспиде, хроптимеш? Вже сонечко бозна-де! Вставай, дривотне дубова!