— 13-й корпусний авіаційний загін, розташований в районі Двинська (нині — Даугавпілс) на Північному фронті: на початку січня 1918 р. надіслав до Києва повідомлення про свою українізацію

Про свою українізацію крім перерахованих частин заявили 1-й і 5-й загони Ескадри повітряних кораблів «Ілля Муромець», які наприкінці

1917 р. дістали розпорядження відбути до Вінниці, де перебувала головна база Ескадри

З наведеного переліку можна зробити висновок, що у розпорядженні командувача українською авіацією В. Баранова була велика кількість авіаційних підрозділів, а відтак — і літаків. Але це жодним чином не відповідає дійсності. 6-й авіаційний дивізіон та 6-й винищувальний загін прибули до Києва залізницею зі спакованими у ящики літаками. Щоб їх зібрати, були потрібні фахівці-механіки, але останні, як і в київських авіаційних парках, переважно були кваліфікованими робітниками з Росії, часто — більшовиками. Отже, коли частини оголосили про українізацію, більшість механіків відбула на батьківщину, тобто розпаковувати і збирати літаки не було кому. Така ситуація спонукала В. Баранова звернутися до керівництва Дарницького табору військовополонених з проханням розшукати серед захоплених німецької та австро-угорської армії 35 кваліфікованих робітників. До пропозиції командувача української авіації полонені поставилися вороже, а зголосився лише один — чех, інженер-механік Йосип-Альберт Прохашка, якого 10.01.1918 відправили у розпорядження командування 5-го авіаційного парку

Не обмежившись вербуванням українізованих підрозділів старої російської армії, Військове міністерство Центральної Ради вдалося до створення власних авіаційних частин. Найбільш нагальною виявилася потреба у відкритті української авіаційної школи. У Гатчинській і Севастопольській військових авіаційних школах російської армії українці на той час об’єдналися в окремі гуртки, що, як сподівалося командування, невдовзі мали прибути до Києва і стати кадром для створення авіашколи.