Я й перед тим, заки вар'ятом став, у шахах нічого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цікавила ще менше, бо називалася вона «Меліорація південних районів Полісся», і я став собі проти вікна, милуючись деревами.

Коли пана бургомістра запровадили сюди, то ніхто не кинув у нього шахівницею, ніхто навіть не засміявся. Всі сиділи дуже набурмосені й, насупивши брови, робили вигляд, ніби ніщо на світі їх так не цікавить, як шахи і книжки. Я подумав: якщо так далі піде, то гість не винесе зі своїх відвідин жодних цікавих споминів.

Але бургомістр, вислухавши лекцію про перспективи розвитку вітчизняної психіатрії, вирішив поспілкуватися з хворими особисто. Найбільше його зацікавив дідок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другої кляси. При цьому він ще закушував губи і голосно сопів.

– Як вас звати, прошу пана? – спитав високий гість.

Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:

– Місько Штунда, мільдую слухняно.

– Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар'ятом?

– Чому ні? Я є чистої води вар'ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар'ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар'ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.

– Це дуже свідомий хворий, – втрутився головний лікар. – Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.

– Чим вас так зацікавила Верховна Рада? – здивувався бургомістр.

– То є справжній дім вар'ятів, – відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. – 1 я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.