– За що? – слухняно спитав пан бургомістр.

– За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.

– Це правда? – звернувся він до лікарів.

– Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, – виголосив головний лікар.

– Браво! – захоплено вигукнув бургомістр. – Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?

– Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.

Пан бургомістр уважно подивився на мене.

– Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?

– Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.

– I чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?

– Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар'ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!

Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».

– Панове! – звернувся бургомістр до лікарів. – Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!