– Ну і що? – стенув плечима пан Філюсь. – То не є проблема. Ленін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.

– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?

– А чому б йому не стояти в класичній позі? – підказала Оля. – Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.

– О! Власне! – втішився пан Філюсь. – Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій – сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.

– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.

– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені – дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…

– Пане дохтор, – засяяв радісно Штунда. – На задвірку є наш старий дерев'яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м то помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім клозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.

Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.

Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові – це перестарілі пантофлі, котрі не пам'ятають, як їх звати і в якому напрямку знаходиться кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.

Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.