І зовсім уже спокійні були люди, двоє пасажирів на борту; один — тому, що зовсім не уявляв усього, чим загрожував космос, а другий — через те, що дуже добре уявляв усе; справжній же спокій дається тільки цими полюсами знання.

Було спокійно і було тихо — рівна мелодія приладів уже не сприймалася більше, як шум, і ставала чутною лише в моменти зміни режимів. Тихо було й тому, що люди розмовляли зрідка. Розмова могла надовго обірватися на півслові і відновитися з півслова.

— А все-таки вони не замінять земних, — сказав молодший. Він примостився на відкидному кріслі біля фільмотеки.

Старший промовчав. Він умів мовчати; це можна було збагнути не одразу, як не одразу можна було збагнути й те, що Кленов — старий: очі у нього зіркі, шкіра на обличчі гладенька, а рухи і слова точні і сильні. Лише придивившись, можна було помітити, що повіки його іноді виказують утому, та ще слова, траплялося, переходили в бурчання.

Так можна було здогадатися, що це — дід. Але тоді не хотілося вірити, що це — той самий Кленов, людина з таким земним прізвищем, яка лишила сліди у просторі, підручниках і легендах. Найстаріший — як його шанобливо називали зореплавці.

У перші дні мовчання лишалося тільки згадувати уривки цих легенд. Це був чоловік, який ще замолоду, із земного, нині закритого, Памірського космодрому вирушив у свою першу мандрівку й відтоді не повертався з неї. Не повертався тому, що під час місячних і навіть річних перерв у польотах він однаково, як казали, жив думкою в космічних дослідженнях, і на Землі йому, мабуть, снилися зоряні сни.

Кленов був випробувач. Якщо ще в давнину випробувачі літаків були інженерами, то випробувач зорельота був пілот і вчений — когорта людей, яка зникає, майже зникла, які часто поодинці відлітали на дедалі швидших кораблях, поодинці — бо можна було ризикувати безліччю автоматів, а не людьми.