— Сама Фай Родіс, командир експедиції, — шепнула Пуна, яка першою підійшла до статуй.
У мовчанні пам’ятника кроки по гладенькому металу здавалися визивно гучними, і діти скинули взуття.
Ще одна жінка стояла боком, виставивши вперед ліве плече і зануривши руку в розкішну гриву волосся, ніби в тривозі чекала на щось. Її обличчя, правильно овальне з явно монгольськими рисами, було звернене до глядачів. В очах з розкосим розрізом чаїлася дуже сильна нервова напруга. Здавалося, що Тівіса Хенако, біолог експедиції, ось-ось крикне: «Дивіться, як це погано!»
І на противагу тривозі біолога, опліч з нею, астрофізик зорельота Тор Лік вільно й спокійно зіперся на раму люка, а правицю жестом заспокоєння й захисту поклав на плече Тівіси. Він стояв, безпечно схрестивши ноги, і від усієї його постаті йшла не фізична, для цього він був надто молодий і худорлявий, а нервова сила. Відвернувшись од астрофізика і схиливши велику голову, перший астронавігатор Вір Норін простяг праву руку перед грудьми останнього з п’ятірки — інженера броньового захисту Гена Атала.
Інженер високо заніс обидві руки, що тримали руків’я якоїсь примітивної зброї. Його довге обличчя з вузькими, близько посадженими очима, було грізне. Ген Атал постав перед пам’яттю Землі як воїн у двобої з ненависним ворогом.
Статуї тих, хто назавжди лишився на безмірно далекій планеті й віддав своє життя невідомим людям Торманса, різко освітлювалися променями призахідного сонця, які пробивалися крізь верхів’я секвой. Скульптури восьми з тих, що повернулися, опинились у присмерковому затінку, наче оповиті габою смутку.