Так чи інакше, щовечора у закутках табору за криницею палахкотіли п'ятнадцять або двадцять вогнищ. Усі решта не мали нічого, що вони могли б з'їсти додатково до того, що давали в їдальні. Вугілля диміло, над казаном хтось обов'язково вартував із ложкою в руках. Вугілля не бракувало. Казанки були з їдальні, жалюгідні вироби місцевої промисловості. Сіро-брунатні емальовані бляшані посудини, сильно подряпані і надщерблені. Поки хтось один завершував приготування своєї порції, інші чекали на нього зі своїми тарілками, щоб зайняти місце біля вогню.

Коли я не мав нічого, щоб приготувати, дим просочувався мені в рот. Я ворушив язиком і жував порожнечу. Я їв слину з вечірнім димом і думав про смажені сардельки. Коли у мене не було нічого, що я міг би приготувати, я йшов повз вогнища з чужими казанками і робив вигляд, ніби збираюся почистити зуби перед сном. Але до того, як запхнути зубну щітку до рота, я встигав поїсти двічі. Голодом очей я їв жовті язики полум'я, а голодом рота — дим. Поки я їв, довкола мене все було спокійно, а від фабрики навпроти крізь темряву продирався гуркіт коксових батарей. І чим швидше я намагався піти геть від криниці, тим повільніше я йшов. Мені доводилося відривати себе від вогнищ. У шумі коксових батарей я чув бурчання шлунка, увесь вечірній пейзаж був голодний. Небо чорно опускалося на землю, а я плентався до бараку у напівтемряві, освітленій лише слабким мерехтінням жарівки.

Чистити зуби можна і без зубної пасти. Та, яку я привіз із дому, давно закінчилася. А сіль була надто коштовною, її не можна було випльовувати, вона була на вагу золота. Вартість солі я дуже добре пригадую.