Ще був клунок із наступним вмістом: одне диванне покривало (вовняне, у клітинку світло-синього і кольору беж, воно було велетенське, але зовсім не гріло). У покривало були загорнуті: пороховик (кольору перцю і солі, вже дуже поношений) і пара шкіряних гамаш (старезних, ще з часів Першої світової, кольору жовтого гарбуза, з ремінцями).

Провіант: одна м'ясна консерва марки «Скандіа», 4 канапки, кілька штук недоїденого різдвяного печива, одна польова фляга з водою і горнятко.

Потім моя бабця поставила валізу з-під грамофона, клунок і запас провіанту біля дверей. Двоє поліцейських обіцяли прийти за мною опівночі. Спаковані речі чекали біля дверей.

А я вбирався: довгі підштаники, фланелева сорочка (зелено-тілесного кольору, в клітинку), галіфе (як я вже казав, сірі, успадковані від дядька Едвіна), безрукавка з тканини з доплетеними вовняними рукавами, вовняні шкарпетки і черевики. Зелені рукавиці від тітки Фінні лежали на столі. Я зашнуровував свої черевики, і при цьому мені пригадався епізод, який трапився багато років тому під час літніх канікул у горах на Венчі. Моя мати була вбрана тоді у матроський костюм, який пошила собі сама. Під час прогулянки вона раптом впала у високу траву і прикинулася мертвою. Мені було вісім. Пригадую цей жах, коли небо впало у траву. Я заплющив очі, щоб не бачити, як ця трава проковтне мене. Мати звелася на ноги, схопила мене за плечі, струсила і сказала: ти мене любиш, я ще жива.

Черевики були зашнуровані. Я сів на стіл і чекав півночі. І північ настала, але патруль запізнився. Минуло три години, це неможливо було витримати. І тоді вони прийшли. Мати подала мені плащ із оксамитовими зав'язками. Я пірнув усередину. Вона плакала. Я вбрав зелені рукавиці. У дерев'яному коридорі, там, де газовий лічильник, бабуся сказала: Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ.