«Таки є, є ще сила молодецька», - вдоволено подумав.

- Слухай, - мовив, - а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

- Та розумієш, - зам’явся лев. - Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, - каже, - по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?

- Ну то не біда, - засміявся Вовк. - Слухай-но.

І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.

- О, молодця! - похвалив той. - Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми - сила. То ходімо!

І обоє подалися з хати.

Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.

- Ой, які гарні квіти, - мовило в захваті зайча. - Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.

- Запам’ятай це місце, - мовив серйозно Бурмосик, - і обминай його десятою дорогою.

- Чому?

- Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, - вказав лапкою Бурмосик.

Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.

- Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.

- Ой, як страшно, - притулилась Люська до Бурмосика, - а який він, цей Болотяник?

- Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить - так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.

- Добре, що ти попередив мене, - притихла Люська. - Але які гарні квіти, - додала з жалем. - Так і хочеться сплести з них віночок.

- Може, зайдемо до нас, і ти поїси? - запропонував Бурмосик.