— Ой, паночку, голубчику! — благає його Горпина плачуща. — Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мій! Будьте милостиві! Се моя дитинка єдина!
— Неси, неси, — каже десятнику, — а ти роби діло, коли не хочеш кари здобути.
Понесли дитинку полем. Іще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болізний; далі все тихш, а там і зовсім затихло.
III
Як уже вона там робила сей день, — увечері прибігла додому, аж дух їй захватило:
— Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали її, батеньку? Скажіть же бо, що й як?
— Та годі побиватись, дочко, — каже старий свекор, — дякувати господові, втихла трохи.
Та не надовго: вночі прокинулось ізнов та ще гірш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, — нічого не врадили, нічого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти макові головки на молоці та й дать випити. Так вона й зробила. «Нехай хоч воно відпочине — не мучиться», — думає. Як дала їй, дитина зараз і втихла, засипати почала, та так кріпко заснула і не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: «На панщину!»
Положила Горпина дочку в колисці, перехрестила та й пішла плачучи.
Як там її лаяли, як на неї сварились — і не слухає, аби їй до вечора дождати!
Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечір. Біжить вона додому, біжить… Убігла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
IV
— Тату! — крикнула.
— А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрімав. Мала спить і досі.
Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла. Старий ізнов задрімав.
— Світла! Світла дайте! — скрикнула. — Тату! Світла! Старий викресав огню. «Що се з нею подіялося?» — думає, та як засвітив, глянув, так і прикипів на місці.