- Ви теж з міста? - запитав він.

- Деякою мірою, так, - відповіла вона й посміхнулася. - Я з Коув-сіті, яке старше за це на двісті сорок років.

З посмішки він зрозумів, що вона й не сподівається, що він їй повірить, але що в глибині душі їй було б приємно, якби він вдав, що вірить їй. Він теж посміхнувся.

- Тобто з міста дві тисячі двісті першого року нашої ери? - сказав він. - Мабуть, до того часу місто неймовірно виросло.

- Так, виросло, - відповіла вона. - Тепер це частина гігантського міста, яке доходить аж сюди. - Вона показала на край лісу біля підніжжя пагорба. - Дві тисячі сорокова вулиця проходить прямо через той кленовий гайок, - продовжувала дівчина. - Бачите ті акації?

- Так, - сказав він, - бачу.

- Там тепер нова площа. І на ній такий великий магазин, що ледь за півдня обійдеш. Там можна купити майже все - від аспірину до аероавтівок. А поруч з ним, там, де у вас буковий гай, великий магазин одягу, у якому продають останні витвори найкращих модельєрів. Цю мою сукню я купила сьогодні вранці. Правда, дуже гарна?

Гарною, якщо так можна висловитися, сукню робила дівчина. Але він все ж ввічливо подивився на сукню. Вона була зшита з невідомого йому матеріалу, створеного начебто із суміші цукрової вати, морської піни й снігу. Вже не було меж можливостям виробників синтетичних тканин - як, очевидно, і не було меж небилицям, які вигадують молоденькі дівчата.

- Напевно, ви прибули сюди машиною часу, - сказав він.

- Так, її винайшов мій батько.

Марк уважно подивився на неї. Такого щирого виразу обличчя він ніколи не бачив.